|
|
|
 | 14. УНІВЕРСИТЕТ ЯК ПІДСТАВА НАДІЇ НА МАЙБУТНЄ
При першому погляді виникає поверхове враження, буцімто теорія Ньюмена про розрізнення двох видів освіти, яка ґрунтується на тезі: «Мета одного з них має бути філософською, тоді як мета іншого має бути пов’язана з механікою» (I.v.6), насправді являє лише невдало замасковане розрізнення класових позицій. Проте це враження коригує його визнання «величезного руху заради поширення знань серед тих класів у суспільстві», що переважно не мали можливості потрапити до університету, але потреби яких мав тепер задовольнити Ірландський католицький університет (II.ix.4). Адже він вбачав «одну надзвичайну підставу надії на майбутнє для Ірландії в тому, що той величезний і важливий клас, до представників якого я зараз звертаюсь, – середній клас в містах, який буде осередком дедалі більшої політичної ваги», – може так «непохитно стояти у вірі» й водночас бути таким вірним найкращим здобуткам «древньої слави Ірландії, відомої своїми інтелектуальними обдаруваннями», що зможе брати участь в інтелектуальному та духовному відродженні, яке знайде свій осідок у католицькому університеті. |
|
|
5. ІНТЕРЛЮДІЯ: МОВА ПО ТОЙ БІК ВІДМІННОСТІ ТА ІНАКШОСТІ Час звернутися до розвідки християнської апофатики, яку тут буде представлено двома східними отцями, Григорієм Нисським та Діонісієм Ареопагітом. Вибір цих двох постатей не є несподіваним: обоє справили довготривалий вплив на богословську та філософську думку Заходу, завдяки низці видатних перекладачів та коментаторів, як-от Йоан Скот Еріуґена, Альберт Великий, Фома Аквінський та Ніколай Кузанський. Але крім того, певне відродження цікавості до цих постетей спостерігається у творах сучасних авторів, таких як Жак Деррида, Жан-Люк Маріон, Джон Мілбенк. Аби задати тон подальшого викладу, я зацитую (досить розгорнуто) ключове, на мою думку, місце з коментаря Григорія на Пісню над піснями, де розглядається проблематика пізнання та іменування Бога – визначальне для християнської апофатики коло питань. Предметом рефлексії є такі рядки Писання:
|
|
Національний університет “Києво-Могилянська академія”
Кафедра культурології
ЄВРОПЕЙСЬКІ КУЛЬТУРИ: КОНФЛІКТ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ магістерський курс (2010 н.р.) Викладач: Костянтин Борисович Сігов
|
|
Йоан Мануссакіс. Бог після метафізики. Богословська естетика. 4. ПРЕЛЮДІЯ: ФІГУРИ МОВЧАННЯ «Лінгвістичний поворот» ХХ ст. як в аналітичній, так і в континентальній традиціях зробив мову панівною категорією, довкола якого групувалася й досі групується переважна частина філософської продукції по обидві сторони великого вододілу. Безумовно, людський логос (у його незліченних перетвореннях протягом історії) нерідко підносили авторитетні джерела - й античні, й середньовічні, й новочасні. Зрештою, саме мова, в її найпростішому та найфундаментальнішому вияві здатності вимовляти звуки (sonor), а відтак спілкуватися з іншими, й робить нас персонами (per-sonare). З мови народжується наша думка, і ми, через мовлення, виражаємо самі себе й світ довкола нас. Проте, до цих пір мові ще ніколи не надавали статусу єдиної парадигми, якій мають бути підпорядковані усі епістемологія, уся онтологія, словом, уся цілокупність філософської думки.[1]
[1] For a good overview of the history of ontology’s and epistemology’s (and even theology’s) reduction to language see Haralambos Ventis’s The Reductive Veil: Post-Kantian Non-representationalism versus Apophatic Realism (Katerini: Epektasis Publications,2005).
|
| |
|
| Сергій КВІТ АЛГОРИТМ УНІВЕРСИТЕТСЬКОГО РОЗВИТКУ Університетська автономія та системна криза Протидія запровадженню університетської автономії в Україні не носить організованого характеру. Тобто ніхто в принципі не проти. Ідея добра, гарно звучить. Але, з іншого боку, кому потрібні зайві проблеми? На заваді її здійсненню стоїть певний тип мислення, який століттями культивувався у провінційній Україні. Для того, щоб провести якісь реформи, мало цього хотіти, чи навіть дуже хотіти – в них потрібно мати органічну потребу. Українська державна система не має потреби ні в яких змінах з однієї простої причини: вона досі внутрішньо почуває себе частиною більшої системи, якою був СРСР. Попри наявну незалежницьку риторику, вона підсвідомо очікує, що за неї не лише візьме відповідальність, а й подумає хтось інший. Значною мірою звідси випливають сподівання на ЄЕП, Євросоюз чи НАТО. Із цією анахронічною вторинністю також пов’язане явище потрійних стандартів, коли людина говорить одне, думає інше, а вчиняє залежно від ситуації. |
|
|
| Євген Коген Рецензія на книгу Я. Пелікана “Ідея Університету” Криголам для університету подано Яке б із кількох значень слова „ідея” не спало на думку тому, хто вперше чує про книгу всесвітньо відомого історика Ярослава Пелікана – він не схибить. Ця глибока рефлексія людини із досвідом керування Чиказьким університетом та академією наук США на тему справи усього її життя є мрією про те, чого ще нема, але має бути. Та водночас – це розмова про ідею у платонівському сенсі: про певну сутність, яка неодмінно притаманна кожному без винятку університету, без долучення до якої жодна установа не має права називатися цим шляхетним ім’ям. |
|
|
| 16. ЗАВДАННЯ ПОЧАТИ ПРАЦЮ САМОРЕФОРМУВАННЯ Назва цього розділу є сполученням двох фраз на початку та наприкінці дев’яти роздумів Ньюмена. У першому роздумі Ньюмен веде мову про зміни, що відбулися в Оксфорді на початку XIX ст., описуючи його як «єдиний приклад різнорідної та незалежної спільноти людей, що взялися до праці самореформування не під тиском громадської думки, а тому, що це було доречно й слушно» (I.i.1). В останньому параграфі останньої лекції він висловив застереження, що його мабуть сприйме співчутливо будь-який керівник (чи колишній керівник) університету останнього десятиліття ХХ ст., якому довелося ознайомитись із книжкою Ньюмена від початку до кінця: «Ані за своїми життєвими звичками, ані за наснагою віку я не надаюсь до завдань влади, чи правління, чи започаткування» (І.іх.10). |
|
|
| 13. ОБОВ’ЯЗКИ ПЕРЕД СУСПІЛЬСТВОМ Один із найголовніших недоліків університету, що водночас є, безперечно, однією з найпривабливіших його рис, полягає в химерній схильності занурюватися в себе й ігнорувати суспільство, в якому він живе і без якого не може існувати. Є одна історія – поза сумнівом апокрифічна – про те, як на початку Першої світової війни група англійських патріоток, що мандрувала селами, рекрутуючи юнаків до армії, потрапила до Оксфорду. На Головній вулиці одна з них зіткнулася з викладачем у оксфордській мантії, який читав грецький текст Фукідіда. «А що ви, юначе, робите для спасіння західної цивілізації?» – поцікавилась вона. Той випростався на повен зріст, зверхньо глянув і відповів – «Пані, я і є західна цивілізація!» Історія про це не згадує, однак оксфордський дон цілком міг би посилити свою позицію, цитуючи іншого оксфордця, Джона Генрі Ньюмена, який помер на чверть століття раніше. Засадничою соціальною та політичною тезою його філософії освіти, й однією з тих, що є найбільш незручною для багатьох сучасних критиків, було твердження, «що виховання інтелекту, найкраще для самого індивіда, найкращим чином готує його для виконання обов’язків перед суспільством». Виходячи з цієї тези, він вважає за можливе твердити далі: «Якщо необхідно визначити практичну мету університетського навчання, я б сказав, що це є виховання гарних членів суспільства. Його мистецтво – це мистецтво громадського життя, його мета – придатність для світу» (I.vii.io). Проте говорячи про такі «обов’язки перед суспільством» стосовно університету, Ньюмен передусім зосереджувався на суспільному внескові, який робить університет завдяки подальшому життю та діяльності кожного студента, аніж на «обов’язках перед суспільством» самого університету як інституції. |
|
| |
| |
| |
| |
| |
|
 | До з’ясування смислу напису над конхою центральної апсиди Софії Київської |
Тема цієї роботи водночас і вузька, і майже невичерпно широка. Вона вузька, оскільки справа у простому питанні: що могло означати у першій половині ХІ століття ім’я Софії, “Премудрості Божої”, адже цьому йменню присвячено 1037 року київський храм – рівно ж як за п’ять віків до того, 537 року, константинопольську Айя-Софію, а за кілька десятиліть по тому – собори Новгорода й Полоцька? Або ще вужче: що означає грецький напис, що йде край-колом склепіння півбані головного вівтаря храму, довкіл зображення Богоматері Оранти? Напис цей містить, як відомо 16 вірш 45 псалма: [...]. Але ж як слід перекладати перші слова вірша: “Бог серед неї” (буквальний граматичний смисл) чи “Бог посеред нього” (адже ж у псалмі йдеться про перебування Бога всередині міста, – слово “місто”, грецькою жіночого роду)? Посеред чого чи, може, кого? Який зв’язок понять: Софія, Богоматір, місто і, нарешті, стіна (адже йменувалося це зображення Оранти “Непорушна Стіна”)? Отож, досліджуються символічні переплетення, що стоять за одним лише коротким написом.
|
|
Александр Филоненко ГОСТЕПРИИМСТВО БЕЗДОМНЫХ: Семья и богословие уязвимости Уязвимость: богословие в посттоталитарном обществе.
Размышляя о семье в постатеистическом обществе и стремясь раскрыть христианское измерение этих размышлений, мы с неизбежностью должны начать с прояснения положения православного богословия в современных дискуссиях, посвященных труднейшим вопросам посттоталитарного состояния культуры. Положение это хрупко и само требует богословского анализа, связанного с вопросом об отношении Церкви и мира, Церкви и современной культуры. Христиане не могут удовлетвориться ни сетованиями на то, что мир глух к евангельской вести, ни упованиями на окончательное воцерковление культуры. Обе позиции грешат той закрытостью, о которой не перестает предупреждать владыка Антоний Сурожский: «Мы ушли в замкнутость: мы стали создавать закрытые общины. Люди приходят в церковь для того, чтобы отдохнуть душой от того, что представляет собой внешняя жизнь. Тогда как надо было бы приходить в церковь встретиться лицом к лицу с Христом и услышать его слова: Я вас посылаю, как овец среди волков… роль церкви в том, чтобы вдохновлять людей идти в мир и этот мир преобразовывать» . Преодоление этой закрытости не сводимо лишь к декларированию открытости как необходимого богословского принципа. Оно исходит из самого средоточия молитвенного опыта, непосредственно связанного с тайной спасения. Нам еще только предстоит расслышать во всей полноте и соотнести с нашим положением в мире и современной культуре определение сущности молитвы, данное владыкой Антонием: « В молитве важна уязвимость … Вы не должны ни отрицать, ни восторженно принимать – но быть только открытыми. Вся цель аскезы в том, чтобы стать открытыми». Понимание уязвимости как духовного усилия открытости миру, вопреки стремлению обрести в церкви неуязвимость, непосредственно связанное с евангельским императивом «быть в мире, но не от мира», является той исходной точкой, отправляясь из которой современное богословие должно искать ответы на вопросы постатеистического и посттоталитарного общества.
|
|
Клайв Стейплс ЛЬЮЇСІСТОРИЦИЗМТой, хто літає без крил,
певно, літає уві сні.
Колрідж Я називаю історицизмом уявлення про те, що людина завдяки лише власним природним здібностям може осягнути глибинний смисл історичного процесу. Я кажу “завдяки лише власним природним здібностям”, бо не маю тут на увазі того, хто стверджує, що розуміє чи то всю історію, чи то окремі історичні події через божественне одкровення. Той же, кого я називаю історицистом, пропонує мені прийняти його розуміння сенсу історії на основі власних знань та розуму. Інша справа, якби він посилався на явлені йому видіння; я б нічого не мав проти. Твердження такого роду (особливо підкріплені доказами на кшталт святості та чудес) не мені судити. Це не означає, що я хочу провести межу між богонатхненними та не натхненними авторами. Різниця полягає не в наявності або відсутності одкровення, а в тому, що одні на нього претендують, а інші – ні.
|
|
Клайв Стейплз ЛЬЮЇСПОХОВАННЯ ВЕЛИКОГО МІФУ
Людство стільки разів робило одні й ті ж самі помилки і стільки разів розкаювалося в них, що повторювати їх у наші дні – річ непростима. Одна з таких помилок – та прикра зневага, яку кожна епоха виявляє щодо попередньої; узяти хоча б презирство гуманістів (навіть непересічних гуманістів, на зразок сера Томаса Мора) до середньовічної філософії або романтиків (навіть неперісічних романтиків, таких як Кітс) до поезії вісімнадцятого століття. І щоразу маємо той же результат: наступні – кара та каяття. Так і хочеться спробувати: може, нам, усе ж таки, вдасться не витрачати час на безплідне обурення? Чому б не скласти данину пошани нашим попередникам і не відпустити їх з миром? Принаймні, я збираюся здійснити саме таку спробу. На цих сторінках я маю намір вчинити панахиду за Великим Міфом дев’ятнадцятого – початку двадцятого столітть і виголосити схвальне жалобне слово.
|
|
 | Розділ 1. ТРИ ХВОРОБИ Я хочу тут розповісти про деякі хвороби сучасності. Під хворобами я розумію ті особливості нашої сучасної культури та суспільства, котрі сприймаються людьми як втрата або занепад, навіть у той час, коли наша цивілізація «розвивається»... Інколи люди відчувають, що подібний значний занепад відбувався за останні роки чи десятиліття - з Другої світової війни чи, скажімо, з 1950-х років. Інколи втрату визначають тривалішим історичним періодом: усю сучасну епоху, починаючи із сімнадцятого століття, часто бачать як часову шкалу занепаду Незважаючи на те, що ця часова шкала може мати суттєві відмінності у своїх елементах - усе ж таки, є певні подібності в тематизації занепаду. Варіації часто об'єднуються навколо декількох центральних тем. Я хочу тут позначити дві такі центральні теми і потім увести третю, що походить переважно із цих двох. Ці три теми в жодному разі не вичерпують проблему, але вони справді багато в чому зачіпають те, що турбує і бентежить нас у сучасному суспільстві. |
|
|
| | Розділ 2. МОВЧАЗНА СУПЕРЕЧКА Ми можемо віднайти її у книзі Алана Блума “Звуження американської свідомості”, яка нещодавно вийшла у Сполучених Штатах і набула великого розголосу. Книга стала досить визначним явищем: праця академічного політичного теоретика про умонастрої студентів сьогодення, на превелике здивування автора, декілька місяців фіґурувала у списку бестселерів “Нью-Йорк Таймс”. Вона зачепила за живе. |
|
|
| Розділ 3. ДЖЕРЕЛА АВТЕНТИЧНОСТІ Етика автентичності – явище відносно нове, характерне саме для сучасної культури. Народжена наприкінці вісімнадцятого століття, вона спирається на ранні форми індивідуалізму, такі як індивідуалізм звільненої раціональності, започаткований Декартом, згідно з яким особа усвідомлює власну відповідальність за себе, або політичний індивідуалізм Локка, що прагнув поставити особу та її волю над соціальним обов’язком. Проте автентичність також певною мірою суперечила цим раннім формам. Це дитя періоду Романтизму, який критично ставився до звільненої раціональності та атомізму, що не визнавали уз спільноти. |
|
|
| Розділ 10. ПРОТИ ФРАГМЕНТАЦІЇ Я доводив у попередньому розділі, що гегемонія інструментального мислення, яку нав'язують нам інституції технологічного суспільства і яка дедалі поглибшується, не є невідворотною. Але, ясна річ, якщо дати їм волю, вони матимуть тенденцію спрямовувати нас у цьому напрямку Тому часто пропонувалося взагалі відмовитися від цих інституцій. Подібна мрія була висунута класичним марксизмом і до певної міри втілена ленінізмом. Метою було - покінчити з ринком і поставити все управління економікою під свідомий контроль «об'єднаних виробників», за виразом Маркса. Інші плекають надію, що ми здатні обійтися без бюрократичної держави. |
|
|
Андрій Васильченко. АВТЕНТИЧНІСТЬ I ТРАДИЦІЯ Післямова до українського перекладу "Етики автентичності" Становище сучасної людини значною мірою обумовлене її перебуванням на перетині різних епох, світоглядів, цивілізацій. Уже сам термін "сучасність” є багатозначним: деякі культури, що існували впродовж людської історії, бачили в перебігу суспільних подій лише спосіб вічного відтворення певної самодостатньої моделі світу; інші сприймали сучасність радше як дещо знецінений перехідний стан, своєрідний міст між минулим, що закінчилося, і майбутнім, що лише починається; ще інші сприймали сучасність у термінах втрати або кінця цього "перехідного” світовідчуття, уявляючи, як модерновий прогрес зненацька розпадається на мозаїку різновимірних і неспівмірних соціальних світів... Таким чином, "сучасність” - це, насамперед, важливе поняття, соціальний конструкт, за допомогою якого ми ідентифікуємо і тим самим створюємо себе у часі, а відтак і в історії. Поняття сучасності важливе ще й тому, що воно - чи, радше, його латинізований еквівалент "модерність” - збирає як у фокусі всі контроверсії суперечок навколо змісту сьогоднішньої епохи. Адже різні автори іменують сучасність, залежно від своїх світоглядних позицій, і “високою”, і “пізньою модерністю", і навіть "постмодерністю".
|
|
| | СИМВОЛ художній ( гр. sumbolon – знак, розпізнавальна прикмета) – універсальна категорія естетики, що найкраще розкривається через зіставлення із суміжними категоріями образу, з одного боку, і знака, з іншого. У широкому смислі, можна сказати, що С. є образом, узятим в аспекті своєї знаковості, і що він є знаком, наділеним усією органічністю міфу та невичерпною багатозначністю образу. Будь-який С. є образом (і будь-який образ, принаймні до певної міри, є С.); але якщо категорія образу передбачає предметну тотожність самому собі, то категорія С. акцентує інший бік тієї ж сутності – вихід образу за власні межі, присутність певного смислу, інтимно злитого з образом, але йому не тотожного. Предметний образ і глибинний смисл виступають у структурі С. двома полюсами, що немислимі один без одного (оскільки смисл втрачає поза образом свою явленість, а образ поза смислом розпорошується на свої компоненти), але й розмежовані між собою і такі, що породжують між собою напругу, в якій і полягає сутність С. Перетікаючи у С., образ стає “прозорим”, смисл “ просвічує” крізь нього, даний саме як смислова глибина, смислова перспектива, що потребує нелегкого “входження” у себе. |
|
|
| | ВОДА, одна з фундаментальних стихій світобудови. У найрізноманітніших міфологіях В. – первень, висхідний стан усього сущого, еквівалент первісного хаосу; пор. мотив піднесення світу (землі) з глибин первинного океану, присутній у більшості міфологій. Водне чудовисько відіграє роль партнера Бога-Творця у деміургічному двобої і водночас матеріалу для розбудови світу (пор. Тіамат у шумеро-аккадській міфології). В. є середовищем, агентом і принципом усезагального зачаття і породження. Але процес зачаття потребує як жіночого, так і чоловічого начала; звідси два аспекти міфологеми В. У ролі жіночого начала В. постає аналогом материнського лона та утроби, а також запліднюваного світового яйця. Книга буття, описуючи сотворення світу, використовує дуже давній образ – життєдайне припадання «Духа Божого» до світових вод, зображуване (в юдейському оригіналі) через метафору птаха, що висиджує яйце. В. може ототожнюватися із землею як іншим утіленням жіночого начала. Так виникає можливість уособлення земного і водного первнів одним персонажем (пор. іран. Ардвісуру Анахіту й Арматай, скіф. Апі і т. п.) Шлюбний союз неба як чоловічого начала із землею чи В. є дуже поширеним в індоєвропейців міфологічним мотивом (священний шлюб). Китайська категорія “інь” поєднує у собі значення В. як опозиції щодо вогню і як жіночого начала. Богині любові (Іштар, Афродіта тощо) неодмінно пов’язані з В., що робить досить зрозумілою поширеність метафорики В. Так, напучення вдовольнятися законною дружиною висловлено афоризмом “Книги Приповідок Соломонових” (5:15): “Пий воду з твого водозбору, воду, що б’є із власної криниці” (пор. давньоруську легенду про відповідь св. Февронії чоловікові, що зазіхнув на її честь: мовляв, усі жінки однакові, як вода по обидва боки човна). Та водночас В. є плодючим чоловічим сім’ям, що примушує землю “народжувати”. Цей мотив характерний, напр., для ханаанейсько фінікійського образу Балу (Баал Хаддада). Ту саму символіку зустрічаємо і в грецькій міфології, де річкові божества постають жеребцями і чоловіками смертних жінок. Мотиви жіночого і чоловічого продуктивного начала органічно поєднуються у таких образах, як Ардвісура Анахіта: “Вона для мене робить благом і воду, і сім’я чоловіків, і утробу жінок, і молоко жіночих грудей” (Ясна. – LXTV, 1–2). Із цим поєднанням пов’язаний “андрогінізм” В., явний чи прихований, в образах божеств родючості. З іншого боку, подвійність функцій В. часто втілювалась у подружній парі водяних (морських) божеств: такою є роль батька Океана і матері Тетіди у Гомера (Іл. XIV, 200 – 210). В. як “волога” загалом, як найпростіший різновид рідини, була еквівалентом усіх життєвих “соків” людини – не лише тих, що стосуються сфери статі й материнства, а насамперед, крові – мотив, характерний для міфологічних уявлень південноамериканських індіанців. Мотиву В. як первня відповідає значення В. для акту омовіння, що повертає людину до первинної чистоти. Ритуальне омовіння є мовби друге народження, новий вихід із материнської утроби (аспект міфологеми В., збережений у християнській символіці хрещення). Водночас водна безодня чи чудовисько, що її уособлює, – символ небезпеки або метафора смерті; черево водного чудовиська – пекло, вихід із черева – воскресіння (мотив Йони). Поєднання у міфології В. мотивів народження і родючості з мотивами смерті відображено у наявному в багатьох міфологіях розрізненні живої та мертвої В., життєдайної небесної В. і нижньої, земної солоної В., непридатної ні для пиття, ні для зрошення (пор. також біблійне: “І зробив Бог твердь і відділив води, що під твердю, від вод, що над твердю”; Бут. 1:7). Як безодня хаосу, В. є зоною опору владі бога-деміурга; біблійні псалми та “Книга Іова” згадують боротьбу Господа з демонічними мешканцями В. (пор. давньоіндійські міфи про перемоги Індри над хтонічними чудовиськами, пов’язаними з водною стихією). Нарешті, уособлюючи початок усіх речей, В. символізує також їхній фінал, адже з нею пов’язаний (в есхатологічних міфах) мотив потопу. |
|
| |
| |
| |
| |
| |
|
| | << Початок < Попередня 1 2 Наступна > Кінець >>
| | Всього 1 - 34 з 38 |
|
|
Наша адреса |
| вул. Волоська, 8/5 | | Киiв | | 04070 |
 | +38 (044) 425-60-20 |  | +38 (044) 425-60-20 |
e-mail:
Ця адреса електронної пошти приховується від різних спамерських та пошукових роботів. Щоб побачити її потрібно активувати java-script.
<< Схема проїзду |
|
Нові видання 
"ACADEMIA" 
